2009 IV 19 Поміж Кревом і Люблином. Штрихи до історії Підляшшя у XIV-XVI сторіччях

Саме минає 440 років від доленосного Люблинського сойму, на якому у січні-липні 1569 представники правлячих верхівок Корони Польського королівства і Великого князівства Литовського то сварилися, то годилися, щоб вкінці зав’язати реальну унію цих двох держав та створити Річ Посполиту Обох Націй. Водночас у березні-травні 1569 року польський табір “екзекуціоністів прав” вирішив на свою користь триваючу від половини ХІІІ ст. боротьбу за землі Галицько-Волинської Русі – Підляшшя і Волинь, які були приєднані до Польської корони (згодом приєднано також Київське і Брацлавське воєводства).

Держава князів “литовських і руських”

У 1320-их роках Галицько-Волинська Русь, котра охоплювала загал земель над Бугом і Сяном, отже й сьогоднішнє Підляшшя, Холмщину, Надсяння і Лем-ківщину, опинилася у кризовій ситуації, викликаній безпотомною смертю князів Льва і Андрія Юрієвичів. На князівський стіл сів їхній близький родич, син їхньої сестри Марії і мазовецького князя Тройдена, Болеслав-Юрій ІІ, але 1340 року був отруєний боярською опозицією. Відкрило це триваючий кілька десятиріч період збройної боротьби за т.зв. Галицько-Волинську спадщину – поміж Польською короною, яку підтримувала Угорщина та литвоськими князями з династії Гедиминовичів, зокрема Любартом-Дмитром, який був також посвоячний з Юрієвичами та охрещений у православ’ї.
Після чергових воєн та мирових договорів, у 1370-1380-их роках сфомувалася нова політична карта, на якій у межах Польської корони опинилися Галичина (колишнє Галицьке князівство), Холмщина та Белзчина.
Волинь і території над середнім Бугом – з Берестям і Дорогичином опинилися у Великому князівстві Литовському.
Закріплення приналежності Галичини, Белзчини і Холмщини до Польщі стала початком досить швидкого переходу від “права руського”, тобто суспільного устрою і адміністраційної системи сформованої у княжій добі, до нового “польського права” тобто польської адміністраційної і юридичної системи з дуже широкими привілеями для шляхти у області особистих і маєткових прав та судочинства. Інша ситуація склалася на землях, які опинилися під владою Гедиминовичів. Володіння литовських князів на Волині та в інших руських землях, сперте на близьке співжиття із місцевим боярством i пошанування релігійно-культурної традиції, що знайшло своє вираження у формулі “Ми старини не рухаємо, а новини не уводимо” (бачимо її ще у великокнязівських документах кінця XV та початку XVI ст.), було в багато чому продовженням епохи руської державності. Цьо-му консервуванню староруської традиції сприяла децентралізація і збереження широкої неза-лежності окремих земель від розташованої у етнічній Литві великокнязівської столиці.
Можна сказати, що за великонязівського правління Ольгерда (1345-1377) його масштабна держава – Велике князівство Литовське, Руське і Жемойтське (в літературі у скороченні називане лише “Литовським”, що фальсифікує його дійсний ха-рактер) нагадувало у великій мірі втрачаючу свою політичну єдність Київську Русь у ХІІ ст., з цією різницею, що столичний центр нової мультіетнічної імперії був у Вильні. Схожість була тим більшою, що як територіяльна перевага руських земель, так і вищий рівень їхнього суспільно-економічного розвитку спричиняли швидке рущення як правлячої династії так і пов’язаної з нею литовської еліти.
Ситуація у литовсько-руській державі міцно змінилася після смерті Ольгерда (1377), коли всупереч правилам родового старшинства великокнязівський трон посів його молодший син Ягайло. Призвело це до конфліктів з іншими членами роду Гедиминовичів, зокрема із троцьким князем Кейстутом (замордованим, мабуть з наказу Ягайла, у 1382 р.) та його сином Витовтом, який почав шукати допомоги у хрестоносців – смертного ворога Литви і Жмуді. Перед Ягайлом від-крилася однак можливість зміцнення свого становища почерез зв’язок із Польщею, яка також шукала союзника для боротьби з хрестоносцями та не мала наслідника королівського престолу чоловічої статі. У 1385 році в Креві була зав’язана польсько-литовська унія, згідно із якою Ягайло мав стати по-льським королем, водночас зобов’язуючися прийняти разом зі всіма литовцями хрещення у латинському обряді та включити свою державу у склад Польщі.
Реалізація цих постанов у 1386-1387 роках змінила відносини поміж етнічними литовцями та русинами. Включення “Литви” у склад Польщі так і не відбулося, але внаслідок дій Ягайла, а зокрема Витовта, який з 1392 р. правив у Вильні як намісник Ягайла, а 1498 р. проголосив себе великим князем, почався процес перетворення федерації земель, якими володіли Гедиминовичі, у централізовану державу. Політичною елітою, на якій спиралася влада великого князя мала стати привілегійована верства литовців-римокатоликів. Звісно, окремі українські і білоруські землі жили надалі своїми давніми руськими традиціями, хоч і тут, зокрема у найбільш західних, прикордонних регіонах відбувалися зміни, які мало-помалу ставили “руський елемент” у невигідне становище.

Надбужанська “країна русинів”

Саме таким пограничним регіоном було берестейсько-дорогичинське Надбужжя, яке опинилося у межах Троцького князівства Кейстута Гедиминовича, а згодом його сина Витовта. Коли йдеться про населення, Троцьке князівство було так само мультіетнічним як і все “Велике князівство” Гедиминовичів. Території дов-кола Берестя, Дорогичина та Більська, які раніше належали до Галицько-Волинської держави надалі іменувалися у тодішніх документах Руссю. Дуже знако-вим є зміст договору 1379 р. Ягайла і Кейстута з Тевтонським орденом (“хрестоносцями”). Договір мав на десять років забезпечувати перед наїздами хрестносців частину Кейстутових володінь, а саме “країни руські” – Волковийськ, Сураж, Дорогичин, Мельник, Берестя, Кам’янець та “країну Гродна” (Гродненщина вже у ХІІІ ст. опинилася під володінням Литви).
Договір був дуже вчасним, адже у 1370-их роках Надбужжя стало об’єктом “рейз” хрестносців, описаних згодом німецьким хроністом Віґандом з Марбурґа. Перший похід відбувся 1373 р., коли загін хрестоносців “звернув на Русь і прибув до неостереженої Більської землі. І цілу ніч добували замку, після півночі же кожний бере свого коня і поспішно входять у Кам’янецьку землю, неостережену, і там палять, вбивають і забирають 100 полонених та 6 кіп биків, це все безпечно домів повівши”. Піком наїздів на Надбужжя був саме 1379 р. Вже весною цього року один іх німецьких комтурів “увійшов у країну русинів і два дні та ночі пустошив Кам’янецьку землю”. Черговий загін “увійшов на Русь” влітку. Описуючи територію пограбовану хрестоносцями Віґанд називає все Набужжя: Берестя Руське, Кам’янець, Дорогичин, Мельник та Більську землю.
Укладений осінню 1379 р. литовсько-тевтонський договір, мабуть, справді на деякий час захистив руські землі над Бугом від хрестоносців, адже згадку про чергову “рейзу” у Дорогичинську землю маємо щойно під 1394 р. (після очолюваного Витовтом литовського походу на Прусію). Мир не тривав тут однак довго, адже у 1382 р., коли спалахнув міжусобний конфлікт поміж литовськими князями, надбужанські городи захопив мазовецький князь Януш (зять Кейстута). Януш, – як пише Длуґош, повторюючи за Янком з Чарнкова, сучасником тодішніх подій, – “чоловік передбачливий та проворний, дотримуючися правила, що не можа пропускати доброї нагоди (...) захопив у своє володіння два замки, Дорогичин і Мельник (...), знищив округи Сураж, Більськ, Кам’янець і Берестя. Взяв у облогу також і берестейський замок, але полишив це, коли довідався, що перебуває там його теща [дружина Кейстута].” Звісно, автор т.зв. литовсько-руського літопису, більш критично оцінює мазовецького князя, який “забув добра і приязні тестя свого і тещі, і швагра, пішов з військом на Дорогичин”, хоч дає схожий опис подій. Мазовецька анексія Дорогичина та Мельника не була довготривалою, адже у 1383 р. Ягайло, який переміг у боротьбі з Кейстутом та Витовтом, вислав над Буг своє військо, яке з допомогою місцевих русинів здобуло Дорогичин. Рік пізніше, погодившися із Витовтом, Ягайло віддає йому частину вотчини: Гродненщину та Берестя, Дорогичин, Мельник, Більськ, Сураж і Кам’янець “з цілими округами”.
У 1389 р. Витовт, незадоволений своєю ситуацією (адже Трок так йому і не повернуто), збунтувався проти Ягайла та досягнув успіху – внаслідок договору влітку 1892 р. отримав управління всім Великим князівством. І цим разом воєнні події охопили Надбужжя – літописець згадує про здобування Ягайлом Берестя та Каменця. Крім цього, ще в ході міжусобиці, у вересні 1391 р., Ягайло віддав у ленне володіння мазовецькому князеві Янушові “Дорогичинську землю з городамі і округами Дорогичином, Мельником, Суражем, Більськом” (отже поняття “Дорогичинська земля” отримує тут вже ширше значення, яке згодом зберігає до кінця XV ст., хоч ще у документі Ягайла з 1390 р. зустрічаємо традиційне формулювання “в землі нашій Руській, в Дорогичинському округові”). Хоч Витовт досить скоро повернув собі цю територію (не пізніше 1405 р.), мазовецький князь саме з причини цього тимчасового володіння надбужанським клаптиком Русі аж до смерті (1429 р.) називав себе “старшим князем Мазовецької і Руської земель”. Так само його онук та наслідник Болеслав IV титулувався “князем Мазовії та Русі”, а навіть у 1440 р., користуючись заколотом після смерті великого князя литовського Жиґімонта Кейстутовича, заволодів на короткий час вищеназваною територією (у 1444 р. повернула вона до Великого князівства Литовського і Руського).
Мазовецьке володіння, хоч було епізодичне, мало однак вирішальний вплив на етнічний склад шляхетського прошарку у західній частині виниклого згодом Підляського воєводства. Його наслідком була бо посилена колонізація обезлюдненого руського пограниччя з Польщею мазовецькою шляхтою, переважно маломаєтною (“дрібною”), але численною, якої оселі поміж Бугом та Нарвою досягнули орієнтовної лінії Дорогичин – Ботьки – Самулки.
Попри це все називання Надбужжя Руссю, яке бачимо як у наведених документах, хроніці Віґанда чи князівській титулятурі залишалося незмінним. До речі Болеслав IV, надаючи під час свого короткого руського володіння привілей для польської шляхти поселеної біля Суража, називає цю околицю “Руською Суразькою землею”. Також польський історіограф Ян Длуґош, хоч в описі історії Підляшшя дозволив собі багато перекручень, підтверджував приналежність цього регіону до Русі – обговорюючи у своїх “Річниках тобто Хроніках славного Королівства Польського” (писалися у 1455-1480 рр.) наїзди хрестоносців стверджував, що їхньою метою були “руські округи Дорогичин, Мельник і Берестя”. Словосполучення “Підляська Русь” бачимо у заголовку “Хроніки” історіографа Матвія Стрийковського (“Kronika polska, litewska, żmudzka i wszystkiej Rusi Kijowskiej, Moskiewskiej, Siewierskiej, Wołyńskiej, Podolskiej, Podgórskiej, Podlaskiej etc.” – 1582 р.). Цікавим у цьому контексті є також факт, що до 1580-их років католицька парафія, охоплююча м.ін. міста Більськ та Бранськ звалася просто Руською парафією. У латинськомовних документах Мазовецького князівства половини XV ст. підляський Більськ, для відрізнення від ідноіменного міста на Мазовші, називаний був “Byelsko Russie”.

Продовження у черговому випуску

фото автора
Юрій Гаврилюк
© Fundacja im. Księcia Konstantego Ostrogskiego